Сьогодні в Україні надзвичайної актуальності набуває вирішення ряду правових проблем, які виникають у зв’язку із залученням юридичними особами до надання послуг фізичних осіб-підприємців. Їх юридична сутність полягає у визначенні правової природи договірних відносин між цими учасниками господарського обороту: цивільно-правові чи трудові?
Коментарі
За загальним правилом, встановленим частиною 1 статті 15 Закону України «Про кооперацію», вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу. Водночас передбачено, що у разі коли з організаційних причин (через територіальне розміщення чи значну чисельність членів кооперативу) проведення загальних зборів членів кооперативу неможливе, статутом кооперативу може бути передбачено скликання зборів уповноважених кооперативу. Таким чином, єдиною правовою підставою для утворення та діяльності зборів уповноважених кооперативу є організаційні причини, якими визначено «територіальне розміщення» чи «значна чисельність» членів кооперативу.
Знаковою для формування вітчизняної судової практики щодо вирішення спорів, які виникають із кредитних правовідносин, є Постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 р. у справі № 444/9519/12, в якій зроблено правовий висновок, що «після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється».
Згідно з частиною 2 статті 148 ЦК України та статті 54 Закону України «Про господарські товариства» учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства. На практиці існувала правова проблема бази визначення вартості частини майна, що підлягає виплаті учаснику при його виході із товариства: на підставі дійсної (ринкової) вартості всього майна товариства чи вартості чистих активів товариства.